Ми продовжуємо розповідати про породи великої рогатої худоби, їхні адаптаційні, молочні та м’ясні якості. У кількох попередніх номерах журналу йшлося про українську сіру, симентальську й монбельярдську худобу, а також про червону масть. На черзі — бурі породи.

Бура швіцька порода

Швіцька порода була виведена ще XV ст. у гірських районах схрещуванням місцевої коротконогої худоби (кістки якої знайдено під час археологічних розкопок у Швейцарії та Північній Італії) та завезеної ще в прадавні часи худоби з Далекого Сходу. Призвичаєна до суворих умов швейцарських гір і альпійських долин худоба швидко розповсюдилась, тому що дуже добре підходить для розведення на луках і пасовищах. Приблизно 28% австрійських корів швіцької породи і майже весь молодняк проводять літо на альпійських луках.

Порода утворилася завдяки довготривалому відбору й добору в умовах поліпшеної годівлі та утримання. На початковому етапі формування породи водночас із молочною та м’ясною продуктивністю намагались отримати тварин, спроможних виконувати сільськогосподарські роботи. В подальшому, коли потреба в цьому відпала, селекцію вели в напрямках поліпшення молочної і м’ясної продуктивності. Багато уваги приділяли відбору тварин за мастю.

Завдяки своїм цінним продуктивним якостям швіцька худоба зі Швейцарії поступово розповсюдилася в південній частині Німеччини, Північній Італії та Австрії. У XIX ст. тварини цієї породи були завезені до низки країн Європи, а також до Америки. В наш час ця порода успішно розводиться в усіх куточках Землі: в Північній і Південній Америці, Австралії, Новій Зеландії, а також і в Африці, — і нараховує майже 7 млн. голів.

Під час розведення у регіонах, що знаходяться в різних природно-кліматичних зонах, а також при різному спрямуванні племінної роботи, різних умовах вирощування й утримання, швіцька худоба в окремих країнах набула певних особливостей. Вони стосувались відмінностей у тілобудові та продуктивності. В Австрії й Німеччині швіцька худоба дрібніша, на низьких ногах. В Італії та Франції племінна робота з породою велася в напрямку отримання масивніших тварин, з більшою живою вагою і більшою молочною продуктивністю, а також гарними відгодівельними якостями. Надій від корів у Швейцарії і Франції становить 6300–6700 кг із жирністю молока 3,9–4,1% при вмісті білка 3,3–3,4%. Продуктивність породи в Австрії становить 5000–5500 кг. У Швейцарії продуктивніші ті корови, що утримуються на фермах у долинах, а менш продуктивні — при розведенні в гірських районах. Утім, жирномолочність залишається незмінною. В Європі не рідкість, коли корови цієї породи дають більше 10 тис. кг, а жирність молока окремих тварин сягає 5%.

У більшості країн, де розводять худобу швіцької породи, молоко використовують у першу чергу для виготовлення високоякісних твердих сирів.

Молоко швіців відзначається високим умістом білка, зокрема казеїну (казеїн — це суміш різних протеїнів, які під час виготовлення сиру потрапляють у сир, а не в сироватку). Тому молоко швіців і похідних від них порід високо цінують виробники твердих сирів. Крім того, для молока швіців характерна найнижча кількість соматичних клітин порівняно з іншими породами подвійного призначення.

Основний тип худоби, що розводиться в Європі, визначають як молочно-м’ясний. До Сполучених Штатів швіцьку худобу почали завозити з 1869 року, а вже в 1880-му тут було створено асоціацію скотарів з її розведення. У США створили швіців молочного типу, на високих, правильно поставлених кінцівках, з глибокими, широкими, пласкими грудьми, щільною сухою мускулатурою й відмінно вираженими ознаками молочності. Жива вага корів у середньому становить 700–750 кг, биків — 1000–1200 кг. Середня продуктивність повновікових корів 7000–8000 кг молока жирністю 4,0–4,2% і вмістом білка — 3,3–3,4%. Бура швіцька входить у число шести молочних порід, що розводять у Сполучених Штатах.

В Російську імперію швіцьку худобу почали завозити в другій половині ХІХ ст. у поміщицькі господарства. Через велику вибагливість у годівлі в селянських господарствах вона не використовувалася. Імпортували в той час не тільки бугаїв-плідників, а й маточне поголів’я. З 1905 року швіцьких бугаїв почали тримати на парувальних пунктах у низці центральних губерній України та Росії. Порода широко використовувалась для поліпшення місцевої худоби. В результаті схрещування швіцьких бугаїв з місцевими коровами створено кілька нових порід: костромська в Росії (1944 рік), лебединська (1950 рік) і бура карпатська (1973 рік) в Україні та інші. Основними недоліками всіх бурих порід, створених за радянських часів, є значний процент корів, непридатних для використання на промислових комплексах через незадовільну форму вимені й низьку інтенсивність молоковіддачі (1,1–1,3 кг/хв.).

Масть тварин — бура з різноманітними відтінками: від світло-сірої до темно- бурої. Характерна ознака — світла шерсть навколо носового дзеркала, забарвленого в темно-свинцевий колір. По верхній лінії тулуба від холки до кореня хвоста шерсть дещо світліша, внутрішній волосяний покрив вух теж має світле забарвлення, ратиці темні. У биків голова, шия і передня частина тулуба темні. У корів голова коротка, з широким лобом, кінці рогів темні, самі роги світлі; тулуб дещо подовжений, з рівною лінією спини, груди глибокі (68–70 см) й широкі (44–46 см) з розвиненим підгрудком. Тварини великі, мають міцні, правильно поставлені кінцівки (обхват п’ясті 19–20 см); гармонійна статура, добре розвинена мускулатура, тонка, щільна шкіра; шерсть коротка й густа; вим’я містке, чашоподібне й округлої форми, дійки середньої величини, циліндричної форми; молочні вени добре розвинені.

Основна мета розведення швіцької худоби — надої 40 000 кг молока з 3,5% білка і 4% жиру за період господарського використання. Швіцька худоба характеризується міцним здоров’ям і легким розтеленням — таким чином, мінімізуються ветеринарні витрати. Порода дуже стійка до підвищеної зовнішньої температури. Наприклад, голштинки відчутно зменшують надій у спеку, а у швіців цього не спостерігається. Порода має добрі адаптивні якості, довгий строк господарського використання і спокійний характер, невибаглива до годівлі й умов утримання.

Швіцька худоба добре підходить для розведення як у малих, так і в великих господарствах. У наш час селекційна робота з породою ведеться в напрямку підвищення молочності при збереженні високого вмісту білка і жиру, а також поліпшення форми вимені та інтенсивності молоковіддачі.

Лебединська порода

Виведення породи почалося стихійно на території сучасної Сумської області ще в середині ХІХ ст. і майже одночасно з початком формування українського масиву сименталізованої худоби. Створення породи проходило в два етапи. Спочатку проводилося поглинальне схрещування: місцевих корів переважно сірої української породи покривали чистопорідними швіцькими биками до отримання помісей третього-четвертого поколінь. Одночасно проводили відбір кращих тварин щодо молочності, жирності молока і живої ваги. На другому етапі висококровні помісі розводили «в собі» при оптимальних умовах годівлі й утримання.

Райони виведення лебединської породи характеризуються середньою зволоженістю, наявністю значної кількості природних кормових угідь, розвиненим цукробуряковим і спиртовим виробництвом. Все це сприяло створенню задовільної кормової бази, яка була одним з основних факторів у формуванні та розвитку породи. При цьому помісних корів другого, третього і четвертого поколінь парували з помісними биками четвертого покоління, а частково і з биками швіцької породи. Адже мета була — створити тварин, які за статурою і продуктивністю були б подібні до швіцьких.

Цього досягли в 1950 році, тоді лебединська порода (назва — від міста Лебедин, географічного центру Сумської області) була затверджена як самостійна порода молочно-м’ясного напрямку. В її створенні брали участь спеціалісти Лебединського держплемрозплідника, племінних заводів і наукові співробітники Українського науково-дослідного інституту тваринництва під керівництвом професора А.Є.Яценка.

Усіма основними екстер’єрними ознаками, в тому числі й мастю, лебединська худоба схожа зі швіцькою. Основна масть лебединок — сіро-бура з темнішим забарвленням шерсті на передній третині та боках тулуба. Нижня частина кінцівок, особливо внутрішня, світліша, ніж тулуб. Носове дзеркало, ратиці та кінчик хвоста темні. Типові тварини мають пропорційну й міцну будову тіла, добре розвинену мускулатуру, міцний кістяк, рівну лінію верхньої частини тулуба, міцні ноги. Висота в холці становить 130–136 см, глибина грудей 65–72 см, ширина грудей за лопатками 42–49 см, коса довжина тулуба 156–160 см, обхват п’ясті 18–20 см. Середня жива вага повновікових бугаїв 850–950 кг, максимальна 1000–1200 кг. Жива вага корів на племінних фермах 500–650 кг, молодняка при народженні — 33–38 кг. Забійний вихід 60–62%.

Запліднюваність корів після першого осіменіння становить у середньому 52–60%. Продуктивність корів у племінних господарствах за 300 днів лактації при хорошій годівлі коливається від 5000 до 6000 кг молока (племзаводи «Півненківський» Сумської області та «Українка» Харківської області). Удої окремих тварин сягають 9000 і навіть 12 600 кг молока (корова Стрічка; жирність молока 4,2%). На племінних фермах на корову на рік надоюють у середньому 3500 кг молока жирністю 3,87–3,9%, а в окремих випадках — до 4,4%. Характерна особливість лебединок — це спадково зумовлений підвищений вміст жиру та білка в молоці і, перш за все, спостерігається високий уміст казеїну, основного компоненту сиру. Тому молоко добре підходить для виробництва саме цього продукту.

Оскільки худоба лебединської породи на початок індустріалізації за продуктивністю та технологічними якостями не могла конкурувати зі спеціалізованими молочними породами, розпочався процес її поліпшення. Сучасний масив бурої породи в північно-східній зоні України формувався протягом останніх 30 років. При його виведенні застосовували відтворювальне схрещування корів-лебединок з плідниками швіцької породи австрійської, німецької й американської селекцій. Частка спадковості поліпшувальної швіцької породи в північно-східному молочному типі — в межах 62,5–87,5%. Створена популяція бурої худоби добре пристосована для розведення в умовах лісостепу України (В.П. Буркат, Г.П. Котенджі, В.І. Ладика, 1996; В.П. Буркат, В.І. Ладика, 1996; В.І.Ладика, 1999; 2004). Наказом Міністерства аграрної політики та продовольства й Української аграрної академії наук за № 386/59 від 3 червня 2009 року затверджено створення української бурої молочної породи.

Наразі регіональна популяція племінних тварин Сумщини є конкурентною за молочною продуктивністю, консолідованою за екстер’єрним типом, конституційно міцною спеціалізованою молочною породою з достатніми можливостями для подальшого селекційного вдосконалення. Це можна зробити методом розведення «у собі», а також з використанням кращого світового генофонду в системі відкритої популяції. Розводять її на трьох племінних заводах та трьох репродукторах Сумського регіону.

Бура карпатська порода

Виведена в Закарпатті наприкінці ХІХ ст. й належить до порід молочно-м’ясного напрямку продуктивності. Вона сформувалась у гірських і низинних зонах Карпат. Унаслідок різних кліматичних умов виокремилися два внутрішньопорідних типи: гірський і долинний. Вони різняться розмірами та продуктивністю.

Тварини сучасної породи є прямими нащадками стародавньої бурої карпатської худоби, поширеної свого часу в усій Середній Європі. В районі Альп її називали бурою альпійською, в Швейцарії — швіцькою, в Австрії — горноїнською і монтафонською, а в Німеччині — альгауською. Це були дрібні коротконогі тварини з густою довгою бурою й темно-бурою шерстю. В основі карпатської породи — аборигени, відомі під назвами «рижка» і «маконь».

Рижкою називали місцеву буру низькопродуктивну худобу. Помісь рижки й сірої степової називалася маконь. Жива вага їх коливалася між 200 і 300 кілограмами, а висота в холці не перевищувала 113 см. В долині річки Тиса внаслідок схрещування місцевої худоби з сірою угорською, а на Прикарпатті — з сірою подільською виникли відріддя місцевої худоби. Ці тварини не відзначалися високою продуктивністю: річний надій від них не перевищував 1200 кг. Худоба використовувалася не тільки для отримання молока і м’яса, а й як тяглова робоча сила.

В Австро-Угорській імперії, до складу якої до кінця першої світової війни входило Закарпаття, наприкінці ХІХ ст. продукти тваринництва стали набирати попит. Прагнучи його задовольнити, селяни, в першу чергу великі поміщицькі господарства, почали завозити худобу поліпшувальних порід. У період з 1897-го по 1914-й у Закарпаття було завезено майже 6 тисяч голів племінної худоби горноїнської й монтафонської порід, які походили з Альпійської зони Австрії й були близькі між собою в генеалогічному відношенні, а також споріднені з місцевою худобою.

З 1922-го по 1929-й у Закарпаття завезли велику кількість племінних бугаїв швіцької породи, а також невелику кількість корів породи альгау. В результаті тривалого міжпородного схрещування місцевої худоби з заводськими породами альпійського походження при спрямованому доборі щодо молочно-м’ясної продуктивності утворилася бура карпатська порода.

Сподівання на схрещування з заводськими породами не зовсім себе виправдали, бажані результати отримали в основному в поміщицьких господарствах, де були кращі умови годівлі й утримання. У 1935–1937 роках середній удій за лактацію від підконтрольних корів становив 2247–2339 кг молока з коливаннями від 987 до 5737 кг. Контролем охоплювалися, в основному, господарства заможних власників.

Надзвичайна витривалість і добре здоров’я корів бурої карпатської породи в 30-х роках минулого сторіччя стали причиною значного імпорту племінних тварин у Чехію та Словаччину — попри те, що родоводів на той час не складали й добирали тварин за зовнішніми ознаками. До 1935 року схрещування місцевої худоби провадилося безсистемно, але згодом керівництво Чехословаччини вжило низку заходів для поліпшення продуктивних якостей бурої карпатської худоби. В племінній мережі почали використовувати тільки тих виробників, які мали ліцензію й високу продуктивність корів. Цей крок значно покращив господарсько-корисні ознаки місцевої худоби.

Починаючи з 1947 року, коли Закарпаття приєдналося до України, цілеспрямована робота з поліпшення породи продовжилась. У 1953 році було організовано Мукачівський держплемрозплідник, який у 1955-му реорганізовано в Мукачівську, а в 1964-му — в Закарпатську обласну державну станцію з племінної роботи і штучного запліднення сільськогосподарських тварин. У 1956 році було організовано велику мережу пунктів штучного запліднення. На початку 90-х років у Закарпатській області було 17 племферм-колгоспів та два державних племінних заводи. Середньорічний надій на корову на племзаводах становив 3700 кг молока, а на племфермах — близько 3000 кг.

У 1971 році буру карпатську худобу було визнано породою. На 1 січня 1970 року в Закарпатті нараховувалось більше 293 тис. такої худоби. А станом на 1 січня 2000-го її поголів’я зменшилося в 3–3,5 разу.

Худоба бурої карпатської породи — це тварини комбінованого напрямку продуктивності: від м’ясо-молочного до молочно-м’ясного. Тварини мають міцну конституцію. Щодо розмірів, то їх можна віднести до порід середньої величини. У тварин, що утримуються в гірських умовах, міцна будова тіла поєднується з розвиненою грудною кліткою і міцним кістяком. Гірські тварини при порівняно однакових промірах висоти, глибини і ширини тулуба відрізняються від низинних тварин більшим обхватом грудної клітки та меншою довжиною тулуба.

Молочна продуктивність корів низинного типу значно вища, ніж корів гірського, і становить від 3 до 4 тисяч літрів молока жирністю 3,5–4%. Тварини обох типів мають добрі м’ясні якості. М’ясна продуктивність бугайців бурої карпатської породи досить висока. За інформацією Я.Д.Бучелло (1989), їх передзабійна жива вага становила 450–470 кг з забійним виходом 55–56%. При інтенсивному вирощуванні й відгодівлі в умовах господарств низинної зони Закарпаття бички в 12-місячному віці сягають живої ваги 323–355 кг з забійним виходом 58,2 %. Здатність тварин до нагулу використовується в гірській зоні, багатій луками і пасовищами. На них молодняк може давати 700–800 г добового приросту.

Основним напрямком селекційної роботи з бурою карпатською породою є створення тварин молочного типу, придатних для використання на молочних промислових комплексах. Для отримання тварин бажаного типу можна використати нащадків швіцьких бугаїв американської селекції. Для підвищення жирномолочності проводиться робота зі створення нової лінії методами ввідного й відтворювального схрещування з плідниками різного ступеня кровності по джерсеях.