Село Тавричанка Херсонської області — одне з найкрасивіших та найкомфортніших в Україні. Тут не пустують двори, сюди залюбки повертається жити і працювати молодь. Саме тут успішно працює дослідне господарство «Асканійське». Попри статус державного, підприємство не отримує фінансової допомоги від держави. Однак це не заважає розвиватися і впроваджувати нові технології, а головне — розвивати соціальну сферу та піклуватися про тавричан. Про те, як при мінімальних інвестиціях вдається мати показники виробництва молока, які не завжди отримують приватні господарства, розповідає Віктор Найдьонов, директор ДП ДГ «Асканійське».

— Вікторе Григоровичу, «Асканійське» — дослідне господарство Асканійської державної сільськогосподарської дослідної станції Інституту зрошуваного землеробства НААН України. Напевне, що й основний напрямок роботи — землеробство. Яке місце в роботі підприємства займає молочний напрямок?

— Якщо працюємо з рослинництвом, то це зовсім не означає, що тваринництву відведено другорядну роль. З радянських часів господарство займалось розведенням червоної степової породи великої рогатої худоби. Нині на підприємстві діє три племінні заводи з розведення тварин.

У 1991 році чинний радгосп «Асканійський» перевели в підпорядкування НААН та реорганізували в державне підприємство дослідне господарство «Асканійське». Тримали на той час 800 корів. Використовували прив’язну систему утримання, в літній період худоба перебувала на вигульних майданчиках. І близько 20 років тому одними з перших в Україні почали голштинізувати поголів'я.

— Чому прийшли до такого рішення?

— Насамперед через кращі показники молочної продуктивності голштинської породи. Максимальний рівень надою червоної степової — 5 тис. кг молока на рік. Думаю, кращого показника в Україні тоді не було.

На той час діяла спеціальна державна програма, в якій ми взяли участь і в її рамках закупили 50 чистопородних голштинських нетелей з Німеччини. Разом з ними завезли в господарство і таку страшну хворобу, як некробактеріоз. Майже всіх тварин довелося вирізати. Отакий негативний досвід отримали близько 20 років тому. Тож вирішили піти іншим шляхом. Почали покривати наших місцевих корів червоної степової породи голштинами.

Нині порода називається українська чорно-ряба молочна південного типу, але насправді вона майже голштинська. Тварини дуже витривалі до спеки. А в нашому регіоні температура влітку може сягати 60 °C. До голштинізації середній річний надій на корову становив 3 800 кг молока. Торік надоїли майже 8 400 кг.

За цей час зіткнулися з низкою інших проблем. Зокрема на одній молочній фермі поголів'я було інфіковане лейкозом, через що були змушені зводити дві ферми в одну. Корів здали на м’ясокомбінат, на фермі провели всі необхідні санітарні процедури, навіть штукатурку зі стін знімали. Оскільки потрібно було відновлювати майданчик, вирішили перейти до більш сучасних технологій виробництва молока, тому переробили приміщення під безприв’язь та встановили доїльну залу типу «ялинка» 2×10. На незараженій фермі залишили прив’язне утримання з молокопроводом, який згодом замінили на сучасніший.

— Маєте можливість порівняти обидві системи, яка більше подобається?

— Обидві добрі. На прив’язі доярка закріплена за групою корів, знає кожну тварину в лице і має підхід до неї. У безприв’язі свої переваги. Насамперед, це доїльна зала, яку реконструювали торік. Замість доярки працює техніка, якщо з коровою щось сталося, сигналізує комп’ютер.

— Чому вирішили реконструювати доїльну залу, а не встановити нову?

— На це потрібні кошти. Хоч наше підприємство державне, але працюємо на тих само засадах, що й приватні. У нас немає ніяких зовнішніх інвестицій. Держава нічого не дає. Можемо розраховувати виключно на власні кошти, тому влітку 2017-го реконструювали доїльну залу — на старий каркас встановили доїльне обладнання виробництва ДеЛаваль.

На новому обладнанні працюємо менше року, а результат уже помітний: краща якість молока і здоров’я тварин, збільшився надій. Наразі доїльна зала працює не на повну потужність. Маю мрію (але, як завжди, не вистачає коштів!) побудувати ще один корівник і наростити дійне стадо до 800 голів, як було з самого початку.

— Статус державного підприємства є скоріше недоліком?

— Так, переваг немає. Мета кожного підприємства — отримати максимальний прибуток. Незважаючи на те, що ми всі податки, як інші фермери, сплачуємо повною мірою, з прибутку нам залишається лише 10%. Поясню: 75% прибутку, тобто 750 тис. грн. з мільйона, — це частка, яку повинні віддати державі, бо є державним підприємством. Крім цього, до минулого року сплачували 18% податку. Разом виходить майже 90%. Як інші, працюємо з банками, беремо участь у тендерах, перебуваємо на повному госпрозрахунку. Те, що заробили, можемо використовувати на власний розсуд. Намагаємося закривати найбільші дірки.

— Незважаючи на брак коштів, продовжуєте розвивати молочний напрямок. Що нині для вас є пріоритетним?

— Як каже прислів'я, «по своєму ліжку простягай ніжки». Тобто живемо відповідно до своїх можливостей. Звісно, план розвитку маємо, задумів чимало. Насамперед будівництво нового корівника на фермі з безприв’язним утриманням. Торік перекрили один корівник з використанням європейських технологій утеплення даху, хочемо перекрити ще два. Крім того, ферму на прив’язі плануємо переобладнати під безприв’язь і встановити доїльну залу. Маємо дуже широкі силосні ями, які будемо звужувати. Планів вистачає.

— Як удається заготовити грубі корми?

— Виключно завдяки крапельному зрошуванню. На сто відсотків забезпечуємо себе власними грубими кормами. Заготовляємо сінаж люцерни і трохи еспарцету, а також силос кукурудзи. Раніше до кукурудзяного силосу ставилися неоднозначно, але зараз вирощуємо силосну кукурудзу нарівні з зерновою. Як не крути, корми — основа продуктивності. Маємо невеликий комбікормовий завод з обладнанням для дозуванням інгредієнтів, де готуємо комбікорми. Закуповуємо лише шроти соняшниковий і соєвий та премікси.

— Чи використовуєте як дослідне господарство якісь особливі технології виробництва молока?

— Є цікавинка в годівлі. Застосовуємо спеціальну кормову добавку із сої та кукурудзи, розроблену Харківським інститутом тваринництва НААН України. Спочатку випробували на невеликих групах, а тепер даємо групі роздою. Маємо доволі непогані результати приросту продуктивності, хоча не ставимо собі мету отримати максимально високий результат. У нас дуже хороше поголів'я, яке може давати 12 тис. кг молока на голову за рік. Але на сьогодні важлива золота середина, яка забезпечує максимальну економічну ефективність літра молока. Нині це 8500−8600 кг молока на корову. Собівартість молока становить 6,70 грн./кг.

Стосовно контролю здоров’я тварин, то також співпрацюємо з Харківським інститутом тваринництва. Використовуємо нові методики лікування. Спеціалісти приїжджають у господарство один-два рази в місяць. Впровадили комп’ютерну програму з контролю репродуктивної функції корів, куди вносимо інформацію про всі гінекологічні захворювання та хворих тварин. Це значно спрощує контроль та лікування.

Мали досвід трансплантації ембріонів. Корови-реципієнти всіх телят виносили. Також використовували сексовану сперму, але це дорого. Допоки бички мають попит у населення, проблем з реалізацією немає.

— Чимало уваги приділяєте соціальний сфері та розвитку села?

— У цьому наша особливість. У підпорядкуванні НААН України 360 господарств, серед яких «Асканійське» посідає перше місце за продуктивністю й рівнем заробітної плати. За минулий рік середня місячна зарплата в «Асканійському» становила 8400 грн.

Все починається і закінчується людиною. В селі побудовано реабілітаційний центр. Кожен працівник, який іде у відпустку, отримує від відділу кадрів направлення на безкоштовні процедури і має змогу оздоровитися, якщо не хоче кудись їхати. Кожний пенсіонер, ветеран господарства (для жінок 25 років роботи в господарстві, а для чоловіків 30 років) щомісячно отримує додаткових 650 грн. до пенсії.

Фінансуємо колективи художньої самодіяльності, спортивні гуртки з волейболу, футболу, боксу, важкої атлетики, кікбоксингу. Закінчуємо будівництво парку, в якому 70% рослин завезено з-за кордону — Польщі, Італії та Іспанії. Ідея цього парку належить моїй покійній матері — Вірі Найдьоновій, і він носитиме її ім'я. Вона зробила неабиякий внесок у господарство та розвиток села. Віра Опанасівна була незмінним керівником «Асканійського» протягом 30 років. Намагаюся завершити початі нею справи, а також розвивати господарство і село. Цього року поруч із парком плануємо звести дитяче кафе.

— Виробництво молока для вас соціальний проект чи бізнес?

— Насамперед бізнес, але водночас виконує і соціальну функцію. Загалом площа господарства становить 7,5 тис. га. За умови використання сучасної техніки достатньо 50 працівників. А завдяки тваринництву в «Асканійському» працюють 350 чоловік.

Наші молочні ферми приносять прибуток. В минулому році племінний завод з розведення ВРХ м’ясної породи вперше завдяки племпродажам приніс прибуток, а от племінний завод із розведення овець — збитковий. Маємо труднощі з окотом та технологічним поділом стада: баранів, маток та молодняк потрібно тримати окремо. Є свої особливості.

— Що спонукає займатися молочним скотарством?

— Так склалося історично, що молочний напрямок є невід'ємною частиною господарства. У нас все взаємопов'язано. По-перше, ферма приносить гроші, хоч надприбутку немає. Крім того, це робочі місця. Якщо взяти сівозміну, то люцерна посідає в ній важливе місце — після неї маємо сплеск урожайності. Щороку 100 га удобрюємо гноєм, поліпшуючи родючість і структуру ґрунту.

Навіть не уявляю «Асканійське» без виробництва молока. Найлегше вирізати поголів'я і з весни до осені чекати врожаю. Але так нецікаво працювати.

Журнал «Молоко і ферма» № 2 (45), квітень 2018