Сергій Іващук отримав блискучу освіту за кордоном і зробив чудову кар’єру в бізнесі та органах державної влади. Але позаминулого року він повернувся в рідне Білогір’я, що на Хмельниччині, для того, щоб перейняти у свого батька керівництво «Агрофірма „Перлина Поділля“». Журнал «Молоко і ферма» вирушив у гості до колишнього урядовця, щоб поцікавитися, як розвивається його справа і яким він бачить шлях розвитку вітчизняного молочарства.

— Сергію Петровичу, розкажіть, будь ласка, про історію «Перлини Поділля».

— Історія нашого господарства бере початок ще з радянських часів. У 1988-му році його (тоді ще колгосп «Україна») очолив мій батько — Петро Володимирович. Господарство добивалося значних успіхів не лише в масштабах району, а й області та республіки. 2003-го на його базі створили ТОВ Науково-виробнича агрофірма «Перлина Поділля». Таким чином, цьогоріч ми святкували своє перше десятиріччя саме як «Перлина Поділля». Петро Володимирович очолював господарство до 2011-го року, аж поки його не замінив я. Однак батько й досі залишається нашим основним консультантом і головним стратегом.

— А як давно господарство займаєтеся молочарством?

— З радянських часів. Але 2011-го року почали модернізацію й перехід до сучасної моделі виробництва молока. Реконструюємо приміщення, переходимо на безприв’язне утримання худоби, придбали два доїльні зали. Зроблено чимало, досягли відчутних результатів, але маємо ще багато планів із розвитку галузі. Молоко для нас дуже важливе.

— А які ще напрямки розвиваєте?

— Нині основні фінансові ресурси отримуємо від рослинництва. Успішно вирощуємо пшеницю, кукурудзу, ріпак, горох, жито, ячмінь. Торік наше господарство визнали найкращим в області. Тоді ми отримали в середньому з гектара 66 центнерів пшениці, 39 центнерів ріпаку і майже 100 центнерів сухого кукурудзяного зерна. Один із секретів успіху — тісна співпраця з науковими установами, зокрема Інститутом фізіології рослин і генетики та Селекційно-генетичним інститутом (Одеса). Також співпрацюємо з німецькою компанією «Заатен-уніон» (SAATEN-UNION) з вирощування пшениці сорту мулан і ячменю — наомі. Наша компанія, одна з небагатьох в Україні, має право виробляти й реалізувати насіння цих сортів.

А ще займаємося картоплярством — щороку на площі близько 100 га вирощуємо картоплю голландських сортів пікассо і романо. Картопля займає своє місце в сівозмінах і, що важливо, дає змогу створити велику кількість сезонних робочих місць. Якщо говорити про тваринництво, слід згадати, що ми є племінним заводом із розведення коней породи українська верхова. Правда, коні — це, передовсім, для душі, а не для заробітку. Також у невеликих обсягах займаємося вівчарством і свиньми — переважно для власних потреб. Зрештою, надаємо послуги з перевезень — доставляємо зерно до елеваторів та портів. Як бачите, розвиваємо чимало напрямків і все ж маємо сподівання, що за два-три роки головним, з точки зору частки доходів та прибутковості, стане молочарство.

— До того, як стати керівником сільськогосподарського підприємства, у вас була досить різноманітна кар’єра. Розкажіть про неї.

— Вищу освіту я отримав у Київському національному економічному університеті на факультеті міжнародної економіки. На третьому курсі потрапив до заповітної десятки (нас відібрали за знання іноземної мови й економіки) і поїхав на стажування до університету німецького міста Констанц. Після цього навчався у Віденському економічному університеті за програмою, фінансованою австрійськими підприємствами, що співпрацювали чи планували співпрацювати з українськими партнерами. Там упродовж року вивчав економічне та податкове законодавство, а також інші предмети, пов’язані з міжнародним бізнесом. Ще одну навчальну програму студіював у США. Вона була розрахована на молодих аграріїв, які в майбутньому впливатимуть на політику у своїх країнах. Після цього працював у німецькій компанії «Хенкель», що спеціалізується на побутовій хімії: займав посаду менеджера з роботи з головними клієнтами. Потім близько двох років був генеральним директором у сільськогосподарській компанії «Рідний край». Після цього очолював київську обласну агрохімію. Найважливішим досягненням на цій посаді вважаю те, що нам удалось нормалізувати кислотність ґрунтів у Київській області на площі 20 тис. га. У 2009-му році перейшов на роботу в Міністерство аграрної політики та продовольства, де очолив департамент зовнішньоекономічного співробітництва. Цей етап життя був одним із найцікавіших у професійному сенсі. Наш департамент брав безпосередню участь у захисті інтересів українських аграріїв під час створення зони вільної торгівлі з Європою. Також, завдяки нашим зусиллям, ФАО відкрила свій офіс в Україні. А в 2011-му році я очолив «Перлину Поділля».

— Ви залишили престижну роботу в міністерстві заради того, щоб очолити сімейний бізнес?

— Я відчув, що, з одного боку, досяг певної планки на державній посаді, а з другого — зрозумів, що на новому місці зможу більше зробити для людей, для своєї області.

— Чи допомагає тепер досвід, здобутий у міністерстві?

— Безумовно. Цей досвід став дуже корисним і, думаю, буде корисним упродовж усього життя. Його основна цінність — широке коло знайомих і зв’язків, а також добрі людські взаємини. Наприклад, я маю дружні стосунки з сільськогосподарськими аташе при посольствах Голландії, Німеччини та інших країн.

— А досвід, якого ви набуваєте в аграрному бізнесі, міг би прислужитися згодом на державній службі, якщо так складуться обставини?

— Звісно, тому що шлях кожного хорошого держслужбовця зазвичай починається з самого низу — із виробництва, з поля. Це дає можливість добре розуміти виробництво і людей, організовувати їх, бачити будь-яку проблему «зсередини». Без цього неможливо служити людям, змінювати життя в країні на краще.

— З огляду на ваш досвід роботи у молочному скотарстві, якими могли б бути ваші головні кроки на державній посаді для розвитку галузі?

— Передовсім треба підтримувати експорт. Адже тільки-но збільшується експорт молочних продуктів, зростає і попит на сире молоко та, відповідно, закупівельна ціна. Завдяки цьому покращується як добробут селян, так і фінансове становище сільськогосподарських підприємств.

— Яким чином це можна зробити?

— Потрібно визначити, яким саме країнам може бути цікава наша продукція — сир,сухе молоко. Не варто обмежувати експортні ринки лише Росією. Треба працювати з країнами Африки й Азії. Зокрема, при кожному українському посольстві повинен бути аташе з питань сільського господарства, головне завдання якого — просувати вітчизняну продукцію на зовнішні ринки. Щоб розвивати ідею українського молока, потрібні масштабні рекламні кампанії,. У нас є сучасні підприємства з виробництва сировини та її переробки, де є жорсткий контроль, — ось про це й потрібно розповідати.

Наступне важливе питання — жорстка протекціоністська політика стосовно імпорту молочних продуктів. Таку позицію займає кожна країна, яка себе поважає. От тільки ми чомусь поблажливо ставимося до імпорту. Адже молоко — це не той продукт, який ми не можемо виробляти. Ми спроможні повністю забезпечити себе молочними продуктами, а натомість підтримуємо іноземних виробників.

— А як же наші зобов’язання у зв’язку із членством у СОТ?

— Є чимало інструментів, якими ми можемо скористатися. Наприклад, можемо довести, що за деякими товарними групами в останні три роки імпорт збільшився більш ніж на 50%. Це дає нам право на певний час підвищити імпортне мито на такі товари. Також потрібно, щоб наші ветеринарні й санітарні служби були вимогливіші до якості імпортних товарів.

Ще один спосіб підтримки аграріїв — забезпечення дешевих кредитів. Держава задекларувала цілу низку програм підтримки, навіть важко всі перерахувати, але вони не працюють або працюють упівсили. Сьогодні виробники молока не впевнені, що, купуючи нетелей для розширення виробництва чи споруджуючи або реконструюючи корівники, вони отримають обіцяну компенсацію. Це дуже стримує розвиток галузі, а щоб змінити ситуацію, потрібна єдина, зрозуміла і доступна для всіх, хто прагне працювати, програма дешевого кредитування проектів. Звичайно, треба передбачити, щоби 30% фінансування брав на себе виробник. На мій погляд, це дало б справжній поштовх для розвитку молочарства.

А загалом потрібні прості й зрозумілі правила гри, єдині для всіх.

— Якщо говорити неупереджено, кого, на вашу думку, має підтримувати держава передовсім — великотоварних виробників, яких представляєте ви, чи власників присадибних господарств, де виробляється майже 80% усього молока?

— Якщо неупереджено, то вважаю, що держава все ж таки повинна підтримувати великотоварних виробників. Чому? Тому, що лише вони можуть забезпечити прогрес у молочній галузі — як кількісний, так і якісний. Великотоварне виробництво передбачає відповідний підхід до здоров’я тварин, до раціонів тощо. Кожною справою займається окремий фахівець — наприклад, ветеринарний лікар або зоотехнік. У присадибному господарстві цього добитися неможливо. Звісно, тут ідеться про питання, які тісно пов’язані з соціальною сферою. Тому що для багатьох селян корова — це, фактично, головне джерело заробітку. Якщо його забрати, то треба дати якусь заміну. Але й цю проблему вирішити можна — погляньте на приклад Білорусії. Там є великі села, де лише 10 чи 20 осіб тримають корів. Оскільки більшості вигідніше працювати на фермі, заробляючи нормальні гроші, і купувати молоко в магазині, ніж цілий день доглядати за коровою. Бо коли правильно порахувати, то виявиться, що тримати корову вдома взагалі нерентабельно.

— І все ж сьогодні дуже багато селян тримають корів, і з цим треба якось рахуватися...

— Звісно, треба підвищувати якість молока від приватного сектора. Тоді виграють і селяни, яким дадуть кращу ціну, і споживачі, які отримають якісніші продукти. Для цього державі варто профінансувати закупівлю доїльних апаратів та устаткування для охолодження й зберігання молока.

— Повернімося до вашого господарства. Нині ви займаєтесь масштабною реконструкцією виробничих майданчиків. Чи плануєте нове?

— Реконструкція обходиться в три-чотири рази дешевше, ніж будівництво нових приміщень. Собівартість молока на новому комплексі буде значно вища, а нам за нього ніхто дорожче не заплатить. Тому доводиться рахувати витрати. Але 2017-го року ми плануємо почати роботу на новій фермі на 800 голів.

— У вас були технологічні труднощі, коли переходили від прив’язної системи до безприв’язної?

— На першому етапі, звичайно, були. Корови не могли зрозуміти, що з ними роблять, це для них стрес. Також їм було складно звикнути до доїльних залів. У нас, на щастя, не було таких випадків, коли корів заносили до зали на руках, але проблеми таки були. На щастя, худоба швидко адаптувалася і доїння налагодилося. Якщо на прив’язі ми щодоби отримували 18-20 кг молока, то в залах доїмо 25 кг.

— Але прив’язне утримання ще десь залишили?

— Так, але дуже небагато. В листопаді запрацює новий реконструйований корівник, і тоді всі корови забудуть про прив’язне утримання.

— Ви завозили нетелей із-за кордону. Розкажіть, яка різниця, коли працюєте з такою худобою, порівняно із тваринами «місцевого розливу»? З якими працювати важче, а з якими легше?

— Безумовно, худоба голштинської породи, яку ми завозили з Чеської Республіки, має кращу генетику, ніж нетелі, куплені в населення. Вона дає 32 літра молока на день, тоді як корови, придбані у присадибників, — близько 27 літрів. Але чеська худоба вибагливіша, особливо щодо здоров’я. Це означає, що необхідно своєчасно виявляти найменші ознаки захворювання. Тому наше господарство разом із АВМ зараз шукає оптимальну модель розширення виробництва. Для цього ми хочемо впродовж одного-двох років порахувати гроші на ліки для різних порід і після цього приймати рішення.

— Торік ви нарікали, що, мовляв, відносини з переробниками складаються не дуже добре. Чи відтоді ситуація змінилася?

— Раніше ми здавали молоко лише на одне переробне підприємство і, справді, не завжди були задоволені ціною або термінами розрахунку. Але під час однієї зустрічі, ініційованої АВМ, мені порадили реалізувати молоко на два підприємства — день через день. Так роблять чимало моїх колег—членів асоціації. Спочатку я вагався, а потім знайшов ще одного переробника. Тепер здаємо молоко на два підприємства. Звісно, наших старих партнерів це не дуже потішило, але вони скоротили дебіторську заборгованість і платять вчасно.

— Ви вже понад рік у лавах АВМ. Як оцінюєте її вплив на ринок загалом і на ваше господарство зокрема? Чи справджуються ваші сподівання?

— Асоціація зробила з неможливого можливе. Фермери завжди були закриті — ніхто не хотів ділитися секретами, технологіями. Об’єднати людей із таким світоглядом дуже складно. Але асоціації це вдалося, хоча й ціною дуже великих зусиль. Думаю, що це одне з найголовніших досягнень. Ще одна заслуга АВМ в тому, що вона змусила фермерів повірити: виробництво сирого молока може бути прибутковим і цією справою варто займатися. Адже раніше, ще з часів СРСР, вважалося, що молочарство — це «придаток» рослинництва. Також відзначу, що АВМ надає доступ до найсучасніших світових технологій.

— Наскільки важлива для вас співпраця з консультантами асоціації?

— Консультанти допомагають подивитися на проблеми і завдання під іншим кутом зору. Тому що ти сам і твої спеціалісти, які день у день працюють на одній фермі, не бачать ситуацію збоку. А консультанти забезпечують «свіжий» і неупереджений погляд, який, у свою чергу, дозволяє досягти кращих результатів. Завдяки спільним зусиллям нам удалося збільшити надої молока на 25-30%. Це було пріоритетним завданням на першому етапі і нині ми працюємо над іншими аспектами. Зокрема, перед нами стоїть завдання здешевити ветеринарні препарати і раціон. Також важливо навчитися заготовляти якісні грубі корми — силос та сінаж. Над цим нині й працюємо.

— Які середньотермінові плани і чого ви прагнете досягнути в житті?

— До 2017-го року плануємо розширити дійне стадо до 2000 голів і збільшити добовий валовий надій з нинішніх одинадцяти до 50 тонн. Загалом же скажу, що завжди прагнув і прагну працювати так, щоб допомогти якомога більшій кількості людей та змінити світ навколо себе на краще.

Розмову вів Дмитро Сімонов