Ми вперше на Луганщині з початку війни на сході. Прямуємо до Сватового. В машині тиша. Напружено вдивляємось у далечінь і ретельно вивчаємо все, що довкола. Ніби все, як скрізь: дорослі поспішають на роботу, а діти — в школу, акуратно оброблені поля мирно відпочивають. Утім, якось неспокійно. Загострюють відчуття того, що небезпека десь зовсім поруч, блок-пости, контрольно-пропускні пункти, військова техніка. Ми приїхали сюди на кілька днів у відрядження, а люди тут живуть і працюють, і в голові одне питання: «Як?» Нас гостинно зустрічає Любов Полякова — вольова і працьовита українська жінка, яка в будь-яких умовах отримує позитивний результат. Як під її керівництвом відроджувалась і попри негаразди стабільними темпами розвивається агрофірма «Слобожанська» та молочна ферма, дізнайтесь із нашої розмови.

— Любове Пантеліївно, важко?

— Зовсім ні. Хочеться ще більше працювати, щоб ані хвилини вільної не було, так легше жити.

— Щоб не думати про погане?

— Скоріше, то такий стиль мого життя — багато працювати і ще більше планувати, щоб не встигати виконувати заплановане. А сьогодні ми й справді опинились у таких обставинах, коли не можеш ні робити, ні жити, ні думати наперед. Нічого — і від цього дуже страшно. Я взагалі на цю тему не можу говорити, бо починаю переживати і плакати.

Зовсім недавно була у Львові. Із захопленням спостерігала за тим, як у місті вирує життя: усміхнені люди йдуть на роботу, там і тут будівельні майданчики. Розумієте, це зовсім інше життя. У нас не так: ми постійно в очікуванні чогось страшного. Що робити? Купувати новий трактор чи ні? Що буде взавтра чи навіть через годину? І це стосується абсолютно всього. Ми точно такі само люди, як і в інших куточках України, — хочемо жити, планувати майбутнє, розвиватись.

— Наскільки змінилося життя після подій 2014-го?

— Напевно, ми більше бідкаємося. Натура така: хоч би як добре було, завжди хочеться кращого. Але якщо порівняти життя до і після, то, відверто кажучи, починали з гіршого, коли відроджували господарство у 2004 році. А сьогодні, хай там як, ідемо вперед. Єдине, що зупиняє, — туманне майбутнє. Однак навіщо далеко ходити? Починаємо завжди з себе: бачимо, що в чомусь можемо бути кращими, — беремось і робимо те, що в наших силах.

Так, у 2014 році був критичний момент. Добрі помисли не приходили в голову. З острахом чекали, що буде завтра. З острахом та невпевненістю живемо й сьогодні. Але, знаєте, завжди сподіваєшся на краще.

У жовтні 2015-го нас чекало ще одне випробування — вибухи складів боєприпасів. Тоді було найстрашніше. Спочатку рятували дітей, вивезли їх за місто. Далі треба було рятувати худобу, нічого кращого на думку не спало, як повернутись назад і відв'язати корів. Доїхали з чоловіком до заправки при в'їзді в місто — і тут ударною хвилею машину розвернуло. Це нас зупинило і, напевне, врятувало тварин. Відв'язані вони б не вижили. На молочну ферму впало найбільше снарядів порівняно з рештою території господарства. Пошкодило дах, повибивало вікна, в кутку корівника застряг снаряд, але корови не постраждали. Найбільше раділи, що люди залишилися живими. А вікна повставляли і корівники відремонтували.

— Кажуть, труднощі згуртовують. Змінилося ставлення до людей і стосунки в колективі?

— До колективу завжди ставилася однаково: вимогливо і з повагою. Роблю все, щоб люди залюбки, з радістю і натхненням приходили на роботу, а додому поверталися задоволеними. Співробітники знають, що потрібні, можуть розраховувати на підтримку і тут їхня друга домівка. Завжди кажу: не буває хорошого генерала без хорошого війська. Без колективу я, як керівник, не зроблю те, що хочу. Якщо розвивається підприємство, то й люди більше мають і краще живуть. Так у нас склалося з самого початку, сформувався дружний колектив і я цим пишаюсь.

— Виникало бажання все залишити і спробувати себе в чомусь іншому й в іншому місці?

— Ні, навпаки, хочеться зробити все можливе, щоб наше місто було якомога кращим і людям добре жилось, щоб розвивалася соціальна сфера, щоб Слобожанщина процвітала. До речі, у нас в районі немає жодного фермера, який би кинув господарювати. Ми ще більше згуртувались. Проводимо семінари, обмінюємося досвідом: яку техніку, насіння чи засоби захисту рослин купувати, які технології використовувати, де вигідніше придбати чи реалізувати продукцію. Приділяємо увагу пайовикам. Намагаємося нікого не образити, ввійти в становище. Рослинництво розвивається, з тваринництвом гірше — на район залишилось усього чотири великі господарства, де ще цим займаються.

Україну вважають аграрною державою, і споконвіків аграрії самотужки видряпуються — без державного сприяння. Були часи, коли врожайність пшениці була 10−15 ц/га, а нині отримуємо 40 ц/га. Я не вважаю, що в цьому є заслуга держави. Якщо говорити про тваринництво, то тим більше. Воно тримається на ініціативі. Як це назвати, коли виділяються державні кошти на програми підтримки тваринництва і водночас робиться так, щоб отримували їх головним чином обрані, а не ті, кому така допомога конче необхідна і могла б дати поштовх для розвитку?

— Ви одержали кошти на розвиток тваринництва в 2018 році?

— За утримання корів — півтори тисячі гривень на голову. Дякуємо, але не треба говорити, що це підтримка. На корову необхідно 20−30 тис. грн. на рік. А от умови держпідтримки за іншими напрямами такі, що ті кошти практично неможливо одержати. Ми зіткнулися з цим на практиці. Спробували отримати часткову компенсацію за встановлення молокопроводу. Здавалося б, нічого складного — зібрали й подали необхідні документи. Аж ні. Виявляється, компанія-постачальник не входить до переліку виробників обладнання, за яке виплачується відшкодування.

Гаразд, не вийшло з обладнанням, спробуємо отримати компенсацію за реконструкцію корівника, збудованого в 70-х, яку робили власними силами. Потрібен проект. Вирішила зробити проект, та коли почула, скільки це коштує, почала сумніватися, чи варто. А пішла далі — то зовсім перехотілось. І таких, як ми, дев’яносто відсотків. Під кого програми складено? Якщо це підтримка, то підтримуйте. Чому нас не питають, як нам зручно? Здається, люди, які розробили механізм розподілу й отримання коштів, далекі від сільського господарства, або ж зробили це умисно.

Ускладнює ситуацію й умисне заниження ціни на продукцію, вироблену в нашому регіоні. Таке враження, що кожен, хто може, намагається на тобі заробити. Наприклад, нам за кілограм живої ваги платять на 6−7 гривень менше, ніж в інших областях, з молоком та ж само картина.

— Як розвивалось підприємство?

— Як удається забезпечити тварин грубими кормами?

— Що дає співпраця з АВМ?

— Чи виникають проблеми зі збутом молока?

Відповіді на ці та інші питання читайте в журналі «Молоко і ферма» № 1 (50), лютий 2019.