Майже рік, як триває повномасштабна війна. Від окупантів звільнено значну частину України, а на сході і півдні все ще точаться запеклі бої. Ми поспілкувались із нашими молочарями, щоб дізнатись, як їм живеться і працюється в умовах безкінечних проблем і викликів, поставили всім однакові запитання й отримали різні відповіді. Кожна розмова — це окрема історія, гідна поваги і захоплення. Розпочинаємо з інтерв'ю з директором СТОВ «Дніпро», що в селі Новодмитрівка Херсонської області, Андрієм Пастушенком. Господарство пробуло в окупації вісім місяців. Попри це ферма продовжувала працювати, а поля засіватися.

— Як війна змінила ваше особисте життя?

— Війна змінила життя кожного громадянина, зокрема й моє. В перший день війни я прокинувся о п’ятій годині ранку від телефонного дзвінка, в якому я почув про війну. О сьомій годині, як завжди, вже був на роботі. Ми вирішили продовжувати польові роботи, а саме — сіяти ярий ячмінь. І о восьмій ранку ми вийшли в поле.

У той день ще приїхав молоковоз і забрав молоко, надоєне за два дні. А вже об 11-ій, коли над нашими полями з боку Криму в напрямку Херсону летіли 52 гвинтокрили, то було зрозуміло, що ракетними ударами по нашій країні це не закінчиться.

На той момент ще можна було виїхати, але я залишився і ще місяць намагався організовувати роботу господарства. Ми сіяли ячмінь, шукали і знаходили способи реалізації молока, бо молоковози більше не приїжджали до нас через удари з моря, які накривали траси.

— Які зміни відбулись на фермі?

— Життя ферми таке, що технологічні процеси змінювати не можна. Єдине, що змінилося, — це надої. У перший день вирішили зменшити їх. Розуміли, що реалізувати молоко не буде можливості, а 10 т сировини щодня кудись потрібно збувати. Змінили раціони, і за кілька днів опустилися до чотирьох і навіть до 3,5 т молока на добу.

У господарстві був дуже обмежений запас сої, соняшникового і ріпакового шроту, вітамінно-мінеральних добавок. Більше білкових кормів виділили телятам, бо розуміли, що не буде можливості купувати гранульований корм. Корів перевели на годівлю силосом з додаванням сіна, дерті ячменю і кукурудзи.

Рішення зменшити продуктивність корів було правильним, адже перші десять днів реалізації молока взагалі не було. Його безкоштовно роздавали, доправляли в лікарні, будинки для дітей та літніх людей у Херсоні. Кожному бажаючому безпосередньо на фермі давали до 20 л молока. Черги були великі. У перші дні приїжджав молоковоз із Херсонського маслозаводу і забирав 4 т молока, яке на прохідній заводу безкоштовно роздавали жителям міста.

Такі були перші дні, коли ми не знали, як жити далі, але розуміли, що потрібно годувати людей, виплачувати зарплату. Тому частково переробляли молоко власними силами: робили вершки, сметану, бринзу, кисломолочний сир. Частково роздавали молоко як гуманітарну допомогу тим, хто потребує. Також почали реалізовувати молоко і молочну продукцію через магазини в Білозерці.

Паралельно на фермі запустили стареньку крупорушку. За чотирнадцять років, відколи я на підприємстві, вона жодного разу не працювала. За кілька днів власними силами відновили її і почали виготовляти ячмінну крупу, пакували в пакети. Роздавали працівникам, зокрема пайовикам, людям похилого віку і тим, хто звертався по допомогу. Розвозили пакети у різні села. Для нас було не принципово, кому допомагати. Допомагали тим, хто потребував цього найбільше.

Водночас з’явилися люди, які були готові купувати партії молока і реалізовувати на ринках і вулицях Херсона. Вони приїжджали навіть зі своїми пивними кегами — у магазинах, де розливали пиво, продавали свіже молоко.

Херсон був під російським контролем. Молокозавод «Лакталіс-Миколаїв», з яким ми працювали, припинив роботу, бо був обстріляний. Почали трохи співпрацю з Херсонським маслозаводом, який через кілька тижнів війни запустився. Спочатку він купував у нас мінімальні обсяги молока, потім брав більше, забезпечував місцеве населення молочною продукцією. Таким чином ми налагодили реалізацію молока на молокозавод та через приватних підприємців.

Працювали так до звільнення Херсону і нашого господарства. Зараз вийшли на інший рівень роботи з молокозаводами. Після де-окупації Херсонський маслозавод було обстріляно ворогом, прийом молока припинився, але з’явилися інші можливості — вже було відкрито дорогу до Миколаєва, куди можемо відвантажувати молоко.

Продуктивність тварин не відновлювали, бо не було чим та й не було сенсу. Ми здавали власний соняшник на олійню, забирали олію і макуху, але це невеликі об'єми. До того ж, влітку молоко швидко прокисало. На фермі були відсутні ветеринарні препарати, один раз завдяки АВМ отримали їх як гуманітарну допомогу. На жаль, цього вистачило ненадовго.

Корови були в комфортному для них стані — давали стільки молока, скільки могли, без виснаження. Хворі корови йшли на м’ясо, яке розподілялося між працівниками. Завдяки тому, що в нас було близько 50 нетелей, яких ми готували на продаж навесні, поголів'я залишилося на довоєнному рівні. Ми ввели їх у стадо для заміни вибракуваних. На сьогодні на фермі близько 390 корів і майже 400 голів молодняка.

— Які основні завдання доводилося вирішувати?

— Насамперед треба було забезпечити тварин кормами на 2022−2023 рік. Хоча на території ферми і полях не велися активні бойові дії, все ж були прильоти. В квітні почали вести перемовини з російськими військовими про допуск нас на наші поля. Ми просили дозволу обстежити їх, бо бачили там багато нерозірваних ракет. Перші два тижні нічого не могли добитися, але потім вони все-таки погодилися.

Спочатку працівники повністю обстежили всі поля, рухалися великими шеренгами по 5−10 м. Після цього посіяли кукурудзу. Насіння було ще з минулого року: гібридне посіяли на зерно, а звичайну кукурудзу, яку торік заготовили як зерно, посіяли на силос.

Вдалося зібрати жито на силос. Також ще з осені до війни було посіяно поле люцерни, яку теж заготовили.

Дякуючи Богу, нам все вдавалося. Потихеньку обмолотили кілька сотень гектарів зернових, зібрали ячмінь на ферму, а пшеницю повністю видали як орендну плату. Діяли за принципом: краще віддати людям, ніж продавати за 50 дол. за тонну.

Змогли посіяти і зібрати кілька десятків гектарів соняшника, за рахунок якого жили всю осінь. Олію продавали, а макухою годували худобу.

У кінці жовтня зібрали навіть зернову кукурудзу. Так, це не супер великі врожаї — 50 ц/га, — але майже без добрив, без застосування гербіцидів, бо купити на той момент нічого не могли. Водночас посіяли озиму пшеницю, ячмінь і жито на силос.

Звісно проблеми були, а найбільші — це запчастини, фільтри на техніку. Жодної запчастини ніде було купити. Ще влітку змогли привезти запчастини на навантажувач, він працює зараз, але всю іншу техніку ремонтували самі, або вона просто стояла. Кормо- і зернозбиральний комбайни теж самостійно полагодили. Дякуючи людям, які все зробили своїми руками, техніка допрацювала сезон, і ми змогли заготовити корми, яких нам вистачить до літа наступного року.

— У чому зараз найбільші проблеми? Які способи їх вирішення?

— Проблема на сьогодні — це відсутність уже понад чотири тижні електроенергії. На фермі є генератор, який ледве працює. Ми планували у 2022 році купити новий, навіть тендер провели і вибрали постачальника, але не встигли. Працюємо на старому і сподіваємося, що він якимсь дивом ще протягне. Для доїння вранці вмикаємо, потім маленька перерва і після обіду знову запускаємо. Видаляти гній, охолоджувати молоко, готувати дерть без генератора теж було б нереально. Добре, що в працівників в оселях з’явився газ і вони можуть зігрітися і приготувати їжу у відносно нормальних умовах.

І напевно найбільше лихо — це обстріли з лівого берега Дніпра. Допоки на територію ферми прильотів не було, але населені пункти поруч дуже потерпають.

— Від кого отримали найбільшу підтримку?

— Неймовірно вражений працівниками, які лишилися в господарстві і без мене, без керівництва, працювали далі як раніше, а можливо навіть краще. Не те, щоб я не сподівався, що так буде, але вони підтвердили мою впевненість в тому, що це саме ті люди, з якими я хочу працювати і яким безмежно вдячний. У тому, що вдалось зберегти господарство, заслуга кожної людини, яка залишилась на окупованій території, виконувала свою роботу, проїжджаючи щодня через кілька блокпостів.

Велику моральну й інформаційну підтримку надають Асоціація виробників молока і Всеукраїнська аграрна рада. Усвідомлення того, що роблять ці об'єднання, які й до цього піклувалися про молочну галузь, завжди морально допомагало. Приємно, що десять років тому СТОВ «Дніпро» стало членом АВМ. Знаю, що більше в нашій державі таких аграрних організацій немає, які б допомагали не тільки аграрному бізнесу, але й звичайним людям.

— Ваші секрети виживання і безперебійної роботи?

— Я віруюча людина. За дев’ять місяців жодна ракета не прилетіла на польову бригаду чи ферму, хоча навколо було багато прильотів. У такі моменти переконуєшся в Божій допомозі тим, хто робить свою роботу і прагне жити мирно і щасливо в своїй державі. Після такого і віра, і надія сильнішають.

— Що за цей час найбільше запам’яталось чи вразило?

— У пам’яті закарбувалися як позитивні, так і негативні, сповнені напруги події. Щодо останніх, то це був арешт моєї заступниці — 50-річної жінки. Росіяни арештовували її тричі: спочатку на пів дня, потім на півтори доби, а третього разу — на 16 днів. І ми не знали і не розуміли, де вона знаходиться. Її тримали в тюремному підвалі в Херсоні. Були допити, знущання, психологічний тиск, щоб вона перейшла на бік окупантів. Усі ці шістнадцять днів мене розривало зсередини, бо нічого не міг зробити.

Є й позитивні спогади, коли 10−11 листопада дізнався, що українські війська зайшли в наші села. 10 березня росіяни зробили першу зачистку села і зайняли ферму, а рівно через вісім місяців відступили — нас звільнили наші війська. Вранці 11 листопада мав виїздити на виставку Euro Tier у Ганновері, приєднатися до представників АВМ. До 5-ої ранку не міг зімкнути очей, постійно дивився новини, як все нові населені пункти повертались під контроль України. Емоції переповнювали — це були неймовірні день і ніч.

І друга подія, яка додала сил, — зустріч в рамках виставки з багатьма українськими колегами. Це була можливість побути з людьми, яких давно знаєш, побути в умовах без тривог, ударів, коли можна просто поспілкуватись — і навіть про сумні речі. Ця зустріч дала великий емоційний заряд.

— Головний урок чи висновок десяти місяців війни?

— З початком війни особисто я усвідомив, наскільки добре мені жилося до війни. Тоді постійно був чимось невдоволений, хотілося чогось кращого, іншого. Але коли наступає такий момент, ти переоцінюєш і переосмислюєш своє життя і все, що відбувається з тобою. Змінилися, можна сказати відкоригувалися пріоритети і цінності. До війни навіть не уявляв, що так сильно люблю свою роботу і Херсонщину. Родом я з Житомира, а в Херсоні працюю вже чотирнадцять років. Усвідомлення, наскільки він мені близький, прийшло тільки з війною.